Леонард Россітер – ліверпульський актор, якого знають здебільшого по телевізійних комедійних ролях. Але він також зробив значний внесок у театральне життя міста. І саме на цьому ми зосередимось, аналізуючи життєвий шлях Россітера на liverpool-trend.com.
Раннє життя і сценічна діяльність
Россітер народився 21 жовтня 1926 року у Вейвертрі, передмісті Ліверпуля. Освіту майбутній актор здобув у Ліверпульському коледжі в 1939-1946 роках. Через початок Другої світової війни Леонард мусив евакуюватися до Уельсу, де переховувався 18 місяців, а потім повернувся. Під час воєнних дій загинув його батько, який служив добровольцем у швидкій допомозі. Россітер був змушений утримувати матір і не зміг зайняти запропоноване йому місце в Ліверпульському університеті. Замість цього він служив у національній армії, а потім, після демобілізації, 6 років працював страховим клерком компанії “Комерційний союз”.
Здається, театральної кар’єри ніщо не віщувало. Але далі відбулась трохи кумедна історія, яка несподівано зробила з Леонарда актора. Россітер подивився виступи однієї аматорської театральної трупи, де грала його подруга, і став насміхатися з них. Тоді ця знайома дівчина запропонувала йому спробувати себе в цьому виді мистецтва. І Леонард погодився, приєднавшись до драматичної групи Громадського центру у Вейвертрі.
Невдовзі Россітер уже грав у п’яти драматичних товариствах. Деколи він репетирував одразу дві ролі, при цьому граючи в театрі в третій. Перший публічний виступ Леонарда стався в п’єсі Теренса Раттігана під назвою “Flare Path”, поставленій Adastra Players. Місцевий критик оцінив виступ актора-початківця схвально, але дорікнув йому в тому, що той деколи говорив занадто швидко. Однак навіть це зауваження не можна назвати цілком доречним, це була одна з особливостей гри Россітера, яку той навмисно так і не виправив згодом.
У 27 років наш герой покинув роботу страхового агента, аби стати професійним актором, вступивши до престонського театру. На професійній сцені Леонард дебютував у виставі “Пес-гей”, це було вже в Престоні.
У молоді роки Россітер був, за його словами, дуже сором’язливим. Він досягав успіхів у вивченні мов і (на аматорському рівні) у спорті, що стало в пригоді в подальшому житті. Зокрема, наш герой дуже добре грав у футбол, у нього був навіть матч, де він забив 11 голів, а його команда виграла 11:0! Також Россітер був веселим, скромним, пунктуальним і старанним учнем. У шкільні роки він лише трохи грав у шкільному драматичному гуртку.
Продовження кар’єри
У певний момент Россітер став асистентом режисера, а згодом перейшов до репертуарних компаній Вулвергемптона й Солсбері. І був надзвичайно плідним, бо за перші 19 місяців роботи зіграв близько 75 ролей!
Леонард розповідав пізніше, що вчив ролі з неймовірною швидкістю, не маючи навіть часу обговорювати тонкощі інтерпретації персонажа з режисером. Він вивчав роль, виконував і брався за наступну. Це стало хорошою школою, щоб у майбутньому виступати в ситуаційних комедіях.
У 1957–1958 роках Россітер зіграв у мюзиклі “Вільний, як повітря”, а потім гастролював у виставі Юджина О’Ніла “Льодоруб іде”. Приєднавшись до Bristol Old Vic, актор заклав там фундамент своєї майбутньої кар’єри, це було в 1959–1961 роках. Далі були найвідоміші сценічні роботи Леонарда:
- “The Strange Case of Martin Richter”;
- “Disabled”;
- “The Heretic”;
- “The Caretaker”;
- “Semi-Detached”.
Приблизно в той період актор відзначився особливо видатною роботою в постановці “The Resistible Rise of Arturo Ui”. Критики оцінили її дуже високо. Також наш герой зіграв багато ролей у шекспірівських п’єсах.
Особливості актора та його внесок у театр
Навіть на ранньому етапі кар’єри Россітера колеги вважали його абсолютним перфекціоністом. Він був повністю відданим усьому, за що брався. Актор Джон Грем згадував про Леонарда, що той був тихою, здатною мислити людиною, яка спостерігала дуже уважно і вбирала в себе все, що було потрібно для виконання ролі. 100-відсоткової віддачі Россітер очікував і від партнерів.
Джон Боуен, інший колега, пригадував, що Леонард швидко навчався на репетиціях, особливо протягом перших двох років. Тоді, за його словами, ставались усі непередбачувані халепи, які тільки могли статися. Застрягали двері; світло не вмикалося або не вимикалося, коли потрібно; декорації падали; крізь дірки в даху падав дощ, колеги-актори пропускали свої виходи, завіса опускалася, коли не повинна була, або відмовлялася підійматися; асистент суфлера підказував текст з іншої п’єси. Після двох років уже ніщо не могло здивувати Россітера. Він міг дати собі раду абсолютно з усіма труднощами.
Россітер швидко зрозумів, що не створений для героїчних ролей. Радше він підходив для так званих “характерних ролей”, тобто таких, які відзначаються певними рисами або особливостями, типовими для деяких персонажів.
Леонард відзначився в кіно й на телебаченні, з’являвся він і в рекламних роликах. Але саме театр дав йому білет у велике мистецтво, а натомість актор збагатив сцену своєю яскравою грою.
