Коротка історія загадкового гурту, який випустив один альбом – і назавжди увійшов в історію британської музики. Як There She Goes стала гімном юності, чому Лі Мейверс досі вважається міфічним героєм Britpop-сцени й хто стояв поруч із ним – розповідаємо докладно на liverpool-trend.com.
Звідки прийшов гурт: ліверпульська спадкоємність
Ліверпуль, середина 1980-х. Місто, яке вже подарувало світові Beatles, переживало чергову хвилю музичного відродження. На цьому тлі й виникає The La’s – гурт із дивною назвою, що наче промовляє на місцевому сленгу: «молодики». Але їхня історія виявиться далеко не простою.
Спочатку був дует. Майк Беджер, художник і музикант, шукав шлях у мистецтві поза межами галереї. Він засновує гурт, до якого невдовзі приєднується Лі Мейверс – хлопець із гітарою, який мав ідеальний слух, перфекціонізм і талант до написання пісень. Саме його бачення стане «ядром» The La’s. У 1984 році гурт набуває першої стабільної форми.
Але ліверпульський настрій – це не тільки бітлівська романтика. The La’s черпають натхнення з мерсібіту, фолку, психоделії 1960-х, а також із постпанкового звучання, яке формувало британську сцену на межі десятиліть. Їх порівнюють із The Byrds, The Kinks і навіть із Velvet Underground – за лаконічність, образність і музичну чесність.
Та головне – це одержимість Лі Мейверса. Він шукає «справжнє» звучання: сире, живе, без студійного блиску. І ця риса незабаром стане одночасно прокляттям і благословенням гурту.
Музика, яка з’явилась і зникла
До 1990 року The La’s уже встигли стати чимось на кшталт міфу – гуртом, що наче існує, але ніхто до пуття не знає, чи вийде хоч один альбом. Після років пошуків, нескінченних перезаписів, зміни кількох продюсерів і студій – платівка таки з’являється. Вона називається просто – The La’s.
Альбом звучить… добре. Але не так, як хотів Лі Мейверс. Він одразу дистанціюється від релізу, називаючи його «недоробленим демо», відмовляється його промотувати і зникає з публічного поля. Водночас критики називають платівку «золотим стандартом гітарного попу», а слухачі – закохуються. Особливо – у There She Goes.
Ця пісня – без перебільшення легенда. У ній є щось магічне: дзвінкі гітари, м’який голос, простий, але гіпнотичний текст. There she goes again… – і все, ти вже всередині цієї історії. Пісню неодноразово переписували інші виконавці (Sixpence None the Richer, The Boo Radleys), вона звучала в десятках фільмів і серіалів – від So I Married an Axe Murderer до Gilmore Girls.
Та водночас багато хто помічав: студійна версія альбому втратила ту живу енергію, яку гурт демонстрував у сесіях для BBC. Там – гітарні атаки, рвані ритми, справжній рок-н-рол. У студії – згладжений, «відполірований» продукт. І в цьому головна суперечність The La’s: вони були надто живими для студії – і надто некомерційними для шоубізу.
Учасники the La’s band: хто стояв за звуком
Хоча The La’s завжди сприймалися як проєкт Лі Мейверса, за кожним великим міфом стоять не менш важливі імена. Учасники гурту змінювалися постійно – на сцену і в студію приходили десятки музикантів, але деякі з них залишили особливий слід.
Лі Мейверс – фронтмен, автор усіх пісень, вокаліст, гітарист і… фанат аналогового звуку. Саме він вкладав у кожну ноту ідею «зворотного часу»: зробити 1990-й роком, у якому досі живе дух 1966-го. Його слух і музична інтуїція стали прокляттям для продюсерів, які один за одним здавалися, не зумівши втілити його бачення.
Джон Павер – басист і беквокаліст, який пізніше заснує успішний гурт Cast. Його внесок – не лише технічний, а й енергетичний. Саме Павер допомагав тримати ритм, коли все інше в гурті хиталося. У 1991 році він вийде з The La’s – і це стане початком кінця активної фази гурту.
Майк Беджер – співзасновник і перший вокаліст The La’s. Його роль часто недооцінюють, але саме він привів Мейверса в проєкт, який той пізніше перетворить на своє дітище. Після виходу з гурту Беджер працював у сфері мистецтва, дизайну та заснував The Onset.
Кріс Шаррок – барабанник, який грав також із The Icicle Works, Oasis та Роббі Вільямсом. Його стиль – точний, ритмічний, без зайвих прикрас – ідеально підходив до аскетичного звучання The La’s.
І ще десятки прізвищ: Пол Геммінгс, Баррі Саттон, Ніл Мейверс (брат Лі), Кеммі… Склад змінювався настільки часто, що на момент виходу альбому деякі з музикантів уже були не в гурті. Ця нестабільність, з одного боку, шкодила розвитку, а з іншого – додавала гурту аури загадковості: ніби The La’s – це не колектив, а музичний стан свідомості.
Спадщина, яка живе попри мовчання
Історія The La’s здається незавершеною – і саме тому така захоплива. Після виходу дебютного альбому гурт ще деякий час виступав, але поступово зник з радарів. Лі Мейверс і сьогодні з’являється в інтерв’ю лише зрідка, щоразу підтверджуючи: другого альбому не буде, поки він не прозвучить «так, як треба».
Ця тиша тільки зміцнила міф. Як колись американський гурт The Shangri-Las – теж із короткою кар’єрою й довгим посмаком – The La’s стали фантомом у попкультурі. Здається, ніби вони завжди були поруч, хоча насправді майже нічого не встигли зробити.
Але вплив – відчутний. The La’s часто згадують як духовних пращурів Britpop-хвилі. Без них не було б Oasis, The Libertines, Arctic Monkeys. Саме їх звук, що поєднував 1960-ті та 1990-ті, навчив інші гурти шукати чесну емоцію замість продюсерських трюків. І кожен раз, коли в ефірі лунає There She Goes, хтось уперше відкриває для себе цей гурт – і поринає у світ, де музика звучить трохи інакше.
